Як «лагерні» відбудовували повоєнний Чернігів

У радянських таборах для військовополонених часів Другої світової війни перебували не лише німці. Спогади про своє перебування в Чернігівському таборі № 177 залишив і солдат дивізії «СС Галичина» Роман Висоцький.

Він потрапив у цей табір восени 1944-го року, видавши себе за громадянина Австрії, оскільки здогадувався, що доля полоненого українця буде важчою. Завдання військовополонених полягало у відбудові повоєнного Чернігова. Бранцям, серед яких, окрім німців і австрійців, поляків, мадярів, були і українці, доводилося увесь час голодувати, їх буквально з’їдали воші, тому окраєць хліба ув’язнені сприймали як дар Божий.

Кількість населення Чернігова, а особливо його національний склад до і після війни, відкривають нам картину реального стану справ. Якщо за переписом 1939-го року у Чернігові проживало 67 тисяч 356 чоловік, то станом на 15 жовтня 1943-го року у місті було зареєстровано 25 тисяч 358 осіб. З них: 7 тисяч 405 дітей до 14-ти років, 4 тисячі 112 робітників, 2 тисячі 237 службовців, 279 кустарів, 269 колгоспників та 47 торговців. За даними карточного бюро, вони отримували за картками від 300 до 650 грамів хліба на день.

Війна змінила і національне обличчя Чернігова. Так, якщо при СРСР частка українців у Чернігові складала 43,8%, то при німцях – 90,1%.

«Разом із тим радісно відзначити, що місто майже зовсім звільнилося від жидів, яких ще на 1 червня 1941 року було 22 тисячі», – писали в німецькому окупаційному виданні «Українське Полісся».

Колонія № 177

Зрештою, Радянський Союз ціною неспівмірних утрат виграв велику війну, а у звільнені від німців міста загнали на їх відбудову полонених німців.

10-го липня 1944-го року у Чернігові з’явився табір німецьких військовополонених №177, котрий містив у собі 12 табірних відділень, розташованих по Чернігівській області.

Після того, як до Чернігова почали прибувати військовополонені німці, їх розташували до табірного відділення № 6, котре знаходилося на Сіверянці. Ще одне табірне відділення (№ 2) було розташоване в районі бази МТС «Коти».

Як пише дослідник Костянтин Дерев’янко, спочатку військовополонені залучалися на дрібні роботи по розборах завалів та прибиранню вулиць. А у 1946-му році була проведена оцінка зруйнованого міста та вирішено, які об’єкти можна відновити, а які будувати заново. Саме з цього року німецьких військовополонених почали серйозно залучати до відбудови Чернігова.

Старожили міста згадують, що їхніми силами відновлені будівлі теперішнього Апеляційного суду, готелю «Десна», школи № 17, будівлі міської лікарні по вулиці Івана Мазепи, Красної площі, двоповерхові будинки по вулицях Музична та Коцюбинського, збудовано залізничний вокзал та багато інших споруд.

Завдання – відбудувати зруйноване

Одним із таких військовополонених був солдат дивізії СС «Галичина» Роман Висоцький. Про своє перебування в чернігівській колонії він пізніше напише у книзі «Спогади дивізійника (СС Галичина)».

В одному із розділів книги есесівець описує ціль перебування в таборі.

«Мені точно задержалися в пам’яті ті його слова: «Ви надалі є воїнами німецького війська, тільки тепер не будете боротися проти нас. Для вас війна скінчилася. Будете відбудовувати те, що знищили під час війни. Дисципліну треба додержувати таку саму, як в німецькій армії. Тому потрібним є затримати поділ на сотні, зводи, чоти і т. д. Поки що старшини мають працювати так, як і рядовики, аж доки це питання не буде вирішене в повоєнному трактаті. Всі будуть мусіти виконувати щоденну норму. Ті, що перевиконають, одержать більше хліба. По закінченні війни відішлемо вас усіх домів!», – описував Висоцький слова радянського капітана, котрий окреслив завдання перед полоненими, що перебували в колонії.

Виходячи з опису, на той час в таборі перебувало близько 1400 в’язнів, які у перші ж дні відчули всю важкість тюремного життя.

«Вже першої ночі ми переконалися, що на наших 1400 люда є замало приміщень для нічлігу, – писав Висоцький. – Наше щоденне прохарчування було таке, що замало, щоб прожити з дня на день. Одна людина до голоду привикне, друга ні. Так теж було в нашому ляґрі в Чернігові. Ті, що зуміли привикнути до голоду, по тяжких переживаннях повернулися домів. Для кого ляґрова пайка була недостатня, – ті висихали на шкіру і кості, або пухли і вмирали. Зовсім непомітно десь в кутку темної землянки, не вставши до ранньої «проверки», без ніякого звуку чи нарікань на який-небудь біль сходили вони з цього світу. Ми були свідками систематичного винищування людей».

«На час ділення хліба, була, як на Службі Божій, ідеальна тиша»

Роман Висоцький, як й інші полонені, повсякчас думав про їжу. І якщо у 1944-му році харчування в таборі було таке, що багато людей вмирало з голоду, вживаючи замість хліба розведене у воді борошно, то вже через два роки він писав таке: «На час ділення хліба, чи це був барак на 300 люда, чи тільки на 50, – була, як на Службі Божій, ідеальна тиша. Це були найбільш урочисті хвилини дня! Кожний з тих шістнадцять люда, поміж котрих буханець хліба мав бути поділений, з напруженням дивився на пальці того, що його ділив. Кожний мав право висловити своє зауваження. Часом хліби ми діставали поломані або без «шапок». Щоб бути супроти всіх справедливим, той, що діставав «шкірку» – його порція була менша від того, що діставав більше «м’якушки», а це тому, що в м’якушці є більше води».

Загалом раціон німецьких військовополонених з роками суттєво не покращився – хіба що печений хліб почали давати: «Двічі в день нас годували капустяним супом. Часто він був чорний, вже смердючий, із гнилої капусти, і давали 600 грамів хліба денно: 300 грамів рано, других 300 грамів по праці. Постачання харчів тут було краще. Навіть зимою, під час снігу, ми діставали хліб, хоч часто замісь 600 грамів тільки половину. До табору привозили у величезних дерев’яних бочках капустний суп, і як довго я був у Чернігові – іншого супу мені не довелося їсти. Одного дня, після праці, впустили нас до табору і, як звичайно, бригада вислала двох чоловіків принести з кухні у дерев’яній бочці суп. Влітку ми їли на дворі. Всі сідали довкруги бочки (кожний заглядав, скільки ще є супу, може, дали більше, то для декого дістанеться більше) і тут ми їли хліб та суп. Як і кожного дня, так і тоді прибула бочка з супом, тільки що тим разом на поверхні плавали маленькі рибки, як сардинки, а попри них білі, дрібні хробачки. Так що від початку табір військовополонених в місті славився смердючим капустним супом та рибою з хробаками. Те, що мали викинути – давали нам, полоненим».

Праця поза табором для всіх була однаково тяжка. У грудні 1944-го Висоцький описує, як він працював в бригаді «Фінскіє дома», що складалася з 30-50 в’язнів. Завданням бригади полягало у будівництві бараків.

«Цілі стіни з доброго, гарно викінченого дерева, включно з вікнами, дверима і дахом, мали бути поставлені на вже готові підвалини після норми в означений час. Декотрі з тих частин бараку були затяжкі для нас втримати чи піднести, тому бриґадир-німець призначував більше людей, бо брав до уваги, що ми заслабі до такої праці. Це розлючувало нашого майстра-совєта, і він сварив, що ми не виробляємо норми», – писав про свою роботу полонений.

Тодішній Чернігів він бачив повністю зруйнованим і не приховував ненависті місцевих жителів та радянських військових до них.

«Чи це команда «Вокзал», чи будь яка інша, – всі ми мусили тяжко працювати, відбудовувати Чернігів. Довкруги ціле місто лежало в руїні. Спалені, розбиті будинки були свідками німецького наступу. З фронтів повернулися молодші віком червоноармійці, вони поводилися з нами жорстоко. У них було дуже багато ненависті до німців, як у тих конвоїрів, що нас тепер залишали. Праця була ще й тому важка, бо не будо знаряддя для праці, а те, що було на руках, – було занедбаним, принищене. Тут, на вокзалі, найбільш уживаним знаряддям були носили, лопати, ломи. Коли ранком ми приходили на місце праці і майстер відкривав кімнату з інструментами для роботи, всі ми кидалися, щоб поскоріше захопити його», – пригадує Висоцький.

Вижили не всі

З описаного у книзі спогадів, важливим є факт неприхованої ненависті НКВС до українців, які співпрацювали з гітлерівцями. Таких мордували та розстрілювали. Тогочасна катівня була розташована на вулиці Белінського, у одному з підвалів.

Описує в’язень і спогади полонених прусаків, у яких вони описували звірства Червоної Армії щодо тамтешнього цивільного населення. Ось – уривок із однієї з таких зустрічей: «Одного дня до нашого ляґру привезено полонених, між котрими були теж і цивілісти, майже всі вони зі Східної Прусії. їхні розповіді про Червону Армію були прямо неймовірні. Я мав вражіння, що вони стараються ширити німецьку пропаґанду проти Совєтського Союзу.

В подробицях дуже ясно описували, як червоноармійці виловлювали і вивозили з міста Кеніґсберґа цивільне населення, як стріляли дітей і всіх, хто чинив опір, як насилували жінок і молодих дівчат в білий день на вулицях міста. Їхні оповідання звучали так переконливо, що мені здавалося, що я там теж був присутній і все це бачив. Кожний військовий має багато про що розповідати, а я мав тепер нагоду між німцями це слухати, але те, що оповідали новоприбулі – був прямо жах! Не хотілося мені в це повірити. Багато літ після війни Александер Солженіцин, тоді капітан Червоної Армії в 1945 року в Східній Прусії, признав: «Всім нам було добре відомо, що якщо дівчата були німкені, їх можна було знасилувати і вбити. Це уважалося бойовим відзначенням».

На жаль, тут я описав лише частину з того, що проливає світло і на той бік життя військовополонених. Як бачимо, воно нелегким було для всіх. Відомо ж бо, що про справедливість краще говорити переможцям. Загалом же військовополонені німецької армії на відновленні зруйнованого міста працювали з 1944-го по 1948-й рік. У 1948 році частина німецьких полонених була репатрійована та відпущена по домівках, а частина, разом з табором №177 переведена до міста Сталіно (Донецьк). За чотири роки перебування німців у чернігівській колонії не всім пощастило вижити. Офіційна цифра похованих на «німецькому кладовищі» в Чернігові складає 288 чоловік. Серед них –  німці, австрійці, мадяри, французи, навіть один українець.

Віталій Назаренко, фото з відкритих джерел